це історичний факт

1) історія; історична наука

2) курс історії

3) минуле, історія

4) заст. історична п'єса

* * *

1) історія ( послідовність подій); минуле

2) історична наука; курс історії

3) тex. передісторія, попередня обробка ( матеріалу)

4) icт. історична п'єса

1. n

1) запис, записування; письмова згадка, письмовий слід (чогось)

2) реєстрація, облік

3) pl документація; звітні матеріали (документи); дані

4) протокол; стенограма; офіційний документ

5) pl юр. матеріали судової справи

6) pl архів

7) характеристика, репутація; факти (про когось)

8) досягнення; результати діяльності

9) спорт. рекорд

10) звукозапис; запис (на магнітну стрічку тощо); фонограма; фотограма; кінограма

11) грамофонна платівка (пластинка)

12) амер перфорований нотний ролик (для механічного фортепіано)

13) історична пам'ятка

14) (the record) юр. суть справи

15) юр., бібл. показання свідка; свідок

16) поет. пам'ять

2. adj

рекордний; небувалий, нечуваний

1) записувати; протоколювати; заносити до списку (реєстру, протоколу)

2) реєструвати, фіксувати; показувати (про прилад)

3) записувати на плівку (платівку)

4) записуватися (про звук)

5) знімати, фотографувати

6) увічнювати

7) співати, заливатися (про птаха)

8) свідчити

* * *

1) запис, записування; письмове згадування, письмовий слід ( чого-небудь)

2) реєстрація, облік

3) протокол ( засідання); стенограма; офіційний документ

4) факти, дані ( про кого-небудь); характеристика, репутація; досягнення; результати діяльності

5) cпopт. рекорд

6) звукозапис; запис (звуку, зображення на плівку); фонограма; фотограма; кінограма

7) ( історичний) пам'ятник (про статую, картину, манускрипт)

8) ( the record) юp. суть справи

9) юp., дiaл. показання свідків; свідок

10) пoeт. пам'ять

1) записувати, протоколювати; заносити до списку, до реєстру, до протоколу; реєструвати, фіксувати; показувати ( про прилад); записувати ( про реєструючий або самописний прилад)

2) записувати на плівку, платівку; записуватися ( про звук); знімати ( фoтo- або кіноапаратом)

3) увічнювати

4) співати, заливатися ( про птаха)

5) icт. свідчити

АТЕЇЗМ ( від грецьк. а - заперечна частка; τεος - Бог, дослівно - безбожжя) - термін для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Протягом історії зміст поняття А. змінювався й був пов'язаний не лише з еволюцією релігії, а насамперед з розвитком виробництва, удосконаленням суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі. Історичний розвиток А. відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. А. не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов'язаний з ними. Водночас А. не тотожний і антитеїзму. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існувати, а тому, що витлумачує ті самі, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. А. як форма філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, а чи вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її в своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сили, А. постає, відтак, як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст А. полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. А. зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ - напрям у філософії права, що здійснює осмислення та обґрунтування такого права, яким воно є насправді, а не яким має бути, на підставі аналізу емпіричних фактів формування і фунціювання юридичних систем та відповідних їм інститутів. На відміну від правового натуралізму, П.п. розмежовує право і мораль, визнає існування права лише як права позитивного, тобто як конкретних діючих юридичних систем, що виражаються засобами специфічних мов і оцінюються за формальними ознаками, а не моральними вимогами чи критеріями. Джерелом позитивного права виступає воля суверена або суспільства, зафіксована в суспільному договорі. Сама юридична система являє собою ієрархічну систему правових норм, що мають приписувальну силу Р. озквіт П.п. припав на XIX ст. і був пов'язаний із потребою подолати методологічні труднощі, що виникли через неможливість "дедуктивного виводу" юридичних наслідків із природничо-правових гіпотез. Існують певні модифікації П.п.: аналітичний (Бентам, Остин) - застосовує логічний підхід до аналізу усталених юридичних систем, правових понять і методів; історичний (Савіньї) - акцентує на самобутності юридичних систем окремих народів, обумовлених їхнім власним соціокультурним досвідом; "нормативний" (Кельзен) - прагне обґрунтувати систему правових норм шляхом послідовного зведення їх до деяких "базових норм". Сучасний П.п. (Харт) дещо пом'якшує вимоги класичних постулатів, залучивши до аналізу позитивного права, зокрема, герменевтичні методи.